ИнформПартнеры

Червоне багаття кохання

Дiвчинку звали Оленкою. Така собi бiлявочка, блакитнi очi, довгi коси, лагiдна усмiшка, смiх-дзвiночок…

В цей казковий край соснових лiсiв та сивої давнини - мальовничий куточок Донбасу - вона приїхала з батьками. Тата, журналiста за фахом, на той час призначили директором будинку вiдпочинку.

А тут - українська школа, iноземну мову вивчають iншу - нiмецьку. I двох мiсяцiв не пройшло, а Оленка - найкраща учениця в класi. А що вже українською мовою розмовляє, то так щебече, - навiть нiкому на думку не спаде, що вона для неї не рiдна. I нiмецькою “шпрехає”, нiби кiлька рокiв її вивчала. В усьому Оленка була першою, хоч тисячу й одне доручення їй дайте - все зробить вчасно та якнайкраще.

Носила вона надзвичайно гарне вбрання, яке їй дуже пасувало та було предметом заздрощiв iнших дiвчат. Знав би хто, що та кремова сорочечка з бантиком пiд комiрцем та пишними рукавами перешита з батькової, яка вiд давностi носiння та частого прання “полiзла” у нього на плечах. А спiдничка - з татових брюк, ношених-переношених, перелицьованих (родина в той час вчила двох старших дiтей-студентiв). “Дивись, директорова дочка пiшла”, - не раз доносилися до неї чиїсь зiтхання. То ж на таку дiвчинку i хлопцi почали задивлятись, Оленка подобалась багатьом. Мiського вигляду їй також додав невеличкий чорний портфель з блискучими металевими застiбками та багатьма вiддiленнями - такого не було нi в кого. Цей портфель дiстався Оленцi “у спадок” вiд старшої сестри. Щовечора дiвчинка намащувала його олiєю чи ваксою для взуття, щоб замаскувати подряпини.

Спiвала вона пречудово, стала ще й першою спiвачкою в школi. А там i районнi, i обласнi змагання дитячої художньої самодiяльностi… Для багатьох Оленка була “зiркою”, знаменитiстю.

I був один звичайний хлопчик - нiчим особливим вiн не видiлявся, як i бiльшiсть Оленчиних ровесникiв. Батько загинув на вiйнi, жив з мамою i старенькою бабусею - бiдно, скрутно. Влiтку, коли його ровесники пропадали на озерi, вiн з ранку до вечора працював вiзником на невеличкому заводi безалкогольних напоїв: не лише розвозив, а й розвантажував важкi залiзнi ящики з ситром, щоб заробити якусь копiйчину собi на одяг, взуття, пiдручники - допомогти матерi. На Оленку, дiвчину своєї мрiї, вiн дивився, затамувавши подих, але нiчим i нiколи не виказував свого почуття. “I чого це вiн так уставився!” - здивовано та роздратовано думала вона.

Прийшов вересень. Рано-вранцi Оленка прокинулася вiд незнайомих голосiв та метушнi в домi. Всi були схвильованi. Батько, який завжди йшов на роботу о сьомiй ранку, цього разу побiг на годину ранiше. Виявилося, що цiєї ночi хтось повитягав з усiх клумб квiти - червонi канни, всi до єдиної.

Вiкна Оленчиної кiмнати виходили у двiр. I вiд того, що вона раптом побачила, шалено забилося її єрденько, вмить перехопило подих. Диво дивне! На великiй, невiдомо ким i коли зробленiй клумбi, палахкотiли канни. У промiннi вранiшнього сонця вони горiли величезним червоним полум’ям…

Лише через кiлька десятилiть вона, щаслива на той час жiнка, мати двох дiтей, дружина друга Вiктора (так звали того закоханого в неї хлопчика), дiзнається, що то саме вiн запалив для неї, недосяжної своєї мрiї, червоне багаття кохання. Дiзнається i про те, що школяр, працюючи щолiта, збирав грошi на баян, бо мрiяв про той час, коли вiн буде грати, а Оленка спiватиме.

Багато романтичних iсторiй - цiкавих, неповторних, незабутнiх, буде ще в Оленчиному життi. Але ця - особлива. Вона i зараз зiгрiває її серце.

Предыдущие статьи сайта
Последние статьи
© Портал Анет.Донецк.Украина
Карта сайта
Письма в редакцию - andsale@hotmail.com